Тексти Тараса Прохаська як "Дао де дзин", впливають не сюжетом, а наповненням і присутністю. Ще тиждень опісля звертаєш увагу на звуки і те, які поверхні на дотик. Вирівнюється сутулість мови і згадуєш слова "шпацер" і "штрека" з сльозами на галицьких очах. Добре, що Прохасько не зраджує собі у формі виразу і продовжує писати малу прозу, не піддаючись на переконання писати велику, мабуть, чекає поки наповниться по вінця сенсами, щоб вже потім перелити їх у більш вмістку посудину - роман. Книга “Так, але” - це збірка художньо-автобіографічних розповідей про життя та дитинство Тараса, але відчувається так наче нас усіх, наче ми жили на сусідній вулиці і прекрасно розуміємо про що йдеться навіть якщо називаємо речі по-різному.
Пам’ять виступає тут дбайливим селекціонером миттєвостей, бо оповідання не поскладані хронологічно чи за змістовим продовженням. Все як насправді.
